Ветерани війни говорять, що не знали, що йдуть на війну
Олександр Ланько, ветеран війни в Афганістані добре пам’ятає мить повернення на рідну землю.
— Було відчуття, що все закінчилося, ейфорія. У родичів неначе камінь з душі впав, не потрібно кожної ночі чекати дзвінка в двері. Адже не знаєш, що може бути за дверима, чи сусідка прийшла, чи повістка з військомату, що повідомить, все — похорони, — розповів Олександр Ланько, який був на війні з 1987 по 1989 рік, з неї повернувся старшим лейтенантом.
14 лютого, він із бойовим товаришем Сергієм Кузьніцовим прийшов на відкриття виставки у Державному архіві Полтавської області «Життя, обпалене війною», що присвячена 25-річниці виведення військ колишнього СРСР з республіки Афганістан.
Виставка складається із трьох розділів. У першому містяться документи вищих органів влади, що розповідають про участь СРСР у військових конфліктах на території інших держав. У другому розділі розповідається про участь бійців Радянської армії — уродженців Полтавщини у афганській військовій кампанії 1979-1987 років.
У третьому можна подивитися фотографії на яких відображається громадська діяльність ветеранів афганської війни.
На афганській війні побувало 4357 жителів Полтавської області. З війни не повернулися 88 солдат, уродженців Полтавщини, 78 — залишилися інвалідами.
Разом із Сергієм Кузнецовим з Полтавщини йшло ще п’ятеро солдат, з них всіх діждалися рідні. Ветеран розповів нам про «спекотні» моменти бойових дій:
— В ніч, коли помер Брежнев, у нас був такий грандіозний обстріл наших частин, що наступного ранку великий вертоліт МІ-6 притягнув до нашої частини вже підбитий вертоліт МІ-8 (Сірого вовка). Запам’яталось, як колони машин, що возили солярку та бензин, по черзі підриваються. З гір наші вантажівки обстрілювали, а вони за принципом доміно почали вибухати, а я в бінокль за цим спостерігав з частини. Був мобілізований молодим хлопцем — 18 років, мені все було цікаво, а коли вже підходив час повертатися додому, тоді вже стало страшно. Не хотілося там загинути, а раптом десь снайпер. Туди я йшов через понтонний міст, а додому поверталися на великому вертольоті. І постійно дивилися, щоб не підбили. Спочатку нас привезли в Узбекистан, там ми видихнули з полегшенням, вже майже дома, не в Афгані. Сергій Кузнецов на війні був рядовим солдатом з 1980 по 1982 рік.
Ідучи на війну він навіть не знав про це.
— Мені сказали, що направляють служити в Германію. Присягу я приймав в Узбекистані, там мені сказали, що я буду служити в Угорщині. Ми все зрозуміли в останній момент. Все замовчувалось, я прийшов у 1982 році додому, а пільги з’явилися лише у 83, а я про них дізнався лише у 84 році, навіть про них ніхто не говорив. Нічого точно не записувалося ні скільки поранених, нічого, — сказав Сергій Кузнецов.
- 1 просмотр
