Кілька місяців тому всеукраїнська спільнота поезії «Вірші» розпочала проект «#знати_більше». У ньому ужгородська журналістка Оля Беца бере інтерв’ю у молодих і перспективних поетів, котрі вже заявили про себе, але ще не надто відомі в межах країни. Цього разу про себе розповіла полтавська поетеса Анна Єгорова.
Учасниця та організаторка різного роду літературних зустрічей, переможиця парного слему «Гендерна нерівність», еко-фестивалю «Лель» та ще низки подібних заходів, учасниця «Країни мрій-2013». Анна Єгорова – поетка, яка пише тому, що не може, тому що для неї письмо – варіант спілкування. Більше – в розмові.
О.Б.: Для чого ти пишеш?
А.Є.: В інших випадках коректніше спитати «з якою метою», а тут справді банально так: для мистецтва і заради свого життя.
О.Б.: Якщо заради життя, то пишеш саме тому, бо не можеш не писати?
А.Є.: Десь приблизно так. Це мій спосіб життя, варіант спілкування, як, наприклад, у хронічних алкашів за пляшкою в парку.
О.Б.: Що надихає на письмо?
А.Є.: Переважно краса, але якщо взяти ширше - людина і її зв`язки з усіма об`єктами Всесвіту: як абстрактними, так і конкретними.
О.Б.: Багато віршів пишеш взагалі? Чи всі публікуєш, наприклад, у своїй спільності в соц. мережі?
А.Є.: Ідей завжди багато, але втілюю їх почасти з розумом, тобто маю впевнитися, що моя поезія виражає саме те, що хочу сказати, і саме так, як хочу. Публікую майже все: деякі виставляю не одразу (щоб не здогадалися про присвяти, наприклад), поза пабліком залишаються недовершені замальовки й агресивні миттєві виплески, яким також є місце в житті людини.
О.Б.: Читаєш багато? Є хтось улюблений, можливо, із сучасників? А.Є.: Доводиться читати багато (за бажанням і за програмою університету), але хотілося б ще більше! Улюбленців маю безліч, перші, хто спадає на думку з українців − Тичина, Семенко, Жадан (до речі, об’єкт мого курсового
дослідження), а Йонеско, Вітмен, Вайльд, Маяковський, Гемінґвей − зі світової літератури.
О.Б.: Сама видати власну збірку не наважуєшся? Чи в планах є таке?
А.Є.: Так, серед творчих планів - це визначна віха. На жаль, ніяк не визначуся з потрібною матеріальною конструкцією; хочеться, щоб ця книга не була схожою на збірки сучасників.
О.Б.: Аби не була схожою на книги сучасників. А яка вона повинна бути, принаймні, якою її бачиш ти?
А.Є.: Із гарно продуманими, концептуальними структурними елементами. Може, навіть і не у формі книги як книги. А там уже - поліграфічні тонкощі. О.Б.: Тобто, ти готова видавати книгу власним коштом?
А.Є.: Готова з одного боку, бо чекати пропозиції - варіант для тих, хто жадає визнання. Мені воно потрібне меншою мірою, здебільшого хочу знайти своє справжнє творче обличчя, нове для дискурсу, але ділитися ним − справа не перша.
О.Б.: Чим займаєшся окрім того, що пишеш вірші?
А.Є.: Це запитання завжди змушує мене переосмислювати життя, адже в такі миті здається, що більше нічим: усе вкладаю в пошуки того, що маю відкрити. Тому навчаюся на філфаці, організовуємо з друзями за спільнотою творчі івенти, подорожую, щоб бути молодою постійно, люблю знайомитися з людьми, щоб мати враження для написання. Це може здатися маніакальною ідеєю, хоча не факт, що так не є. А серед інших хобі − музика, рукоділля та мандрівки.
О.Б.: Можливо, розкажеш більше про івенти, які організовуєш?
А.Є.: Наші заходи можна умовно поділити на такі групи: поетичні читання, круглі столи з авторами-зовсім-початківцями, поетичні змагання, зустрічі з письменниками та заходи нелітературного спрямування. Охоче підтримуємо товаришів з інших міст, влаштовуючи спільні проекти. Улітку, як минулоріч, збираємося в тур заходом України, а серед найближчих планів - невеликий локальний поетичний фестиваль, більшої інформації поки немає.
О.Б.: Сама береш участь в різних літературних вечорах?
А.Є.: Очевидно. Приємно також отримувати запрошення від бібліотек, навчальних закладів, письменників щодо участі. Того року з Романом Повзиком читали з Капрановими в Полтаві, їздили на «Країну Мрій» з віршами. Це те, що одразу згадується. Бувають вечори автоматичні, а деякі − сповнюють наснагою надовго.
О.Б.: Як ставишся до різного роду літературних конкурсів?
А.Є.: ММК... не думала про них. Мабуть, це спосіб показатися, утвердитися, достукатися. Але комусь це треба, а комусь − ні. Мені більше імпонують випробування екзистенційного ґатунку, аніж офіційного та системного. Хоча, за спиною низка конкурсів, низка перемог, що також приємно час від часу.
О.Б.: Можна про перемоги детальніше?
А.Є.: Серед локальних − якесь місце в конкурсі «Собори душ своїх бережіть», перемога на еко-фестивалю «Лель», у парному слемі «Гендерна нерівність», у «Битві міст» проти Кременчука (у складі збірної Полтави), серед загальних − відзнака Смолоскипа на Міжнародному дитячому фестивалі (це за шкільних років) і численні перемоги на них. Найприємніша перемога − нещодавня відзнака за твір-анаграму на Всеукр. Стус. олімпіаді з укр. мови та літератури. Це те, що можу згадати зараз; дві речі, які зовсім не тримаю в голові - оці конкурси і публікації.
О.Б.: Ніколи не виникало ідей поєднати свої тексти ще з якимось мистецтвом, наприклад, зробити із вірша пісню?
А.Є.: Колись було, ще в підліткові часи. Зараз − просто хочу записати вірші в аудіо разом із талановитим композитором Богданом Матвійчуком, чия музика має багато дотичних точок із моєю творчістю, а відтак − душею. Але ніяк не зберемося(
О.Б.: Як гадаєш, твоє захоплення поезією - воно надовго? Плануєш писати завжди?
А.Є.: Людина планує − Бог сміється. Тому не планую нічого, а усвідомлюю та відчуваю свою приреченість на це захоплення. Здається, крім слів людина в цьому світі нічого не має насправді, тож я подбаю, щоб мої слова були моїми.
О.Б.: На цьому у мене все. Дякую за розмову
А.Є.: Дякую за увагу.
Інтерв'ю підготувала Оля Беца.
