Ви є тут

Сковорода Григорій Савич

Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. В рідному селі затримався до 16 років. Він вчився спочатку у дяка, потім в церковнопарафіяльній школі. Григорій мав чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося в Сковороді з неабиякими здібностями в галузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на різних музичних іиструментах. Водночас вроджена чутливість, схильність до роздумів, здібність до знань, любов до праці сприяли формуванню особливого внутрішнього світу й дозволило визначити молодому філософу чітку систему поглядів на щоденне земне існування. Показником такої справжньої мудрості стало його переймання загальним станом духовності свого суспільства. Йому було замало того, що він збагнув, відкрив для себе сенс і радість буття, йому боліло зубожене існування своєї нації.

Після закічення Григорієм Академії, тодішній митрополит Київський Т.Щербацький схиляв молодого філософа прийняти постриг. Справа в тому, що чернецтво, за підтримки ієрарха такого рангу, відкривало перед юнаком шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар'єра.

Потребуючи більшої освіти, з 1745 по 1750 рік Григорій Сковорода навчався за кордоном - в Будапешті, Відні, Венеції, Флоренції, Німеччині і, можливо, у Римі, де знайомиться з тамтешньою культурою, передовими філософськими ідеями та літературними течіями. Однак, на Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув.

Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителює. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою "Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной"), Григорій Сковорода читає поетику в Переяславському колегумі. Проте підготовлений ним курс місцевий єпископ заборонив. Тож він повертається до Києва.

До цих років життя українського мислителя належить велика частина поетичної збірки "Сад божественних пісень", де відображена духовна драма людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості і фальші.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: "Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця".

Приятель і житєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: "Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коди відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе".

З 1759 по 1769 роки Григорій Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. За цей час творить "Басни Єзоповы", "Начальную дверь ко христианскому добронравию", великі філософські твори - "Наркисс. Разглагол о том: узнай себе" і "Симфония, нареченная книга Асхань о познании самого себе". В усіх цих творах автор витлумачує основну для його філософії ідею - про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, нижчого в людині.

Постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). Остаточно звільнений з посади у 1769 році, він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання. У тому ж таки році він пише збірку повчальних мініатюр "Басни Харковские".

Відтоді Григорій Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Понад чверть століття, мандрував він містами і селами Лівобережної України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Одяг його був найпростіший, і з вигляду він нічим не відрізнявся від інших прочан. Не вживав м'яса та риби. Спав не більше чотирьох годин на добу, а вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки. Був завжди веселий, бадьорий, стриманий, всім задоволений, охочий до слова, шанобливий до будь-якого стану людей. Відвідував хворих, утішав сумних, ділив останнє з убогими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, був побожним без марновірства. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія і флейта з мундштуком зі слонової кістки.

Дорогою філософ вів повчальні бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупинявся в кого-небудь із близьких йому осіб. В ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру.

З народом він був простий і скромний, але стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе і показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним мандрівника, дозволяла залишатися самим собою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, в які він потрапляв.

На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ завжди відмовляв. Однак праці Григорія Сковороди, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже при його житті передавалися з рук в руки і дбайливо переписувалися. Збирати й публікувати їх почали в середині XX століття.

Помер великий просвітитель 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині - Сковородинівка) на Харківщині. Його смерті передував складений ним же заповіт, в якому провидець прохав поховати себе на підвищенні біля гаю. Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: "Світ ловив мене та не впіймав". 

Діяльність: 
Іменини: 
Додати новий коментар

Вхід через Google